Для тисяч херсонців, розсіяних по світу, пошук знайомих літер «ВТ» на номерних знаках авто став звичним ритуалом. Це не просто реєстрація, а спосіб впізнати земляка посеред чужого міста.
Машина з таким номером сприймається як звісточка з дому, який довелося залишити через окупацію. Дехто лише виглядає рідні номери на парковках. Олександр Сидоренко пішов далі.
Ветеран та підприємець з Олешків замінив звичайний знак на напис «ОЛЕШКИ». Цю історію він оприлюднив у соцмережі.
«Для когось це просто номерний знак. Для мене – пам’ять про рідне місто. Про Олешки. Місто, де минуло моє дитинство, де залишилася частина мого серця. Сьогодні місто більш ніж наполовину зруйноване, але для мене воно назавжди залишиться рідним і незламним. Сьогодні Олешки окуповані. Ворог намагається знищити нашу землю, нашу історію та нашу пам’ять. Але дім живе доти, доки ми його пам’ятаємо. І поки в наших серцях живе любов до рідного краю, його неможливо стерти чи забути. Тому на моєму автомобілі з’явився номер «ОЛЕШКИ», – пише Олександр.
Чоловік переконаний, що цей вчинок є символом віри у звільнення.
«Якщо хтось із земляків побачить мене на Львівщині чи в інших куточках України – підходьте, вітайтеся. Буду радий знайомству та спілкуванню. І вірю, що одного дня цей номер знову проїде вулицями вільних українських Олешків», – додає він.
Земляки активно підтримують його ідею у коментарях, підтверджуючи, що також шукають рідні позначки.
Як херсонці тримаються за дім
Ми запитали у переселенців, чи допомагають їм такі дрібниці відчувати зв’язок із домом.
«Я теж шукаю номерні знаки «ВТ», а ще – наших підприємців, які працюють у Миколаєві. Магазин імпортних продуктів. Майстер манікюру. Косметолог. Продавчиня на ринку. Якось тягне до своїх», – розповіла Ольга.
Впізнавати своїх земляків вдається навіть випадково.
«Ходжу у волонтерський центр, і 90% волонтерів там – херсонці, переважно лівий берег та Херсон. Здавалося б, зовсім чужі люди, але щойно я там – одразу відчуваю: свої. Херсонці тебе розуміють із пів слова. Один біль у всіх, одні переживання. Взагалі, якось завжди шукаю своїх, херсонських», – додала Катерина.
Зв’язок із рідною землею часто проявляється через побутові звички.
«Чекаю літа, щоб скуштувати кавуни. Нещодавно йшла вулицею і прям відчула їх запах. Але одеські не купуватиму – принципово чекатиму наші, херсонські. На корекцію брів також ходжу до дівчини з Голої Пристані. Якось хочеться підтримати наших херсончат та й просто поговорити зі своїми», – розповідає Марія.
Люди обирають різні способи бути ближчими додому.
Окрім одягу чи шоперів, дехто замовляє символічні прикраси.
«Тепер це моя улюблена прикраса. Здавалося б, дрібниця. Звичайна біжутерія. Але щоразу як дивлюся у дзеркало чи торкаюся підвіски – посміхаюся. Дрібниця, яка гріє серце», – ділиться Євгенія про свою підвіску у вигляді кавуна.
Важливішим за матеріальні речі залишається живий зв’язок.
«Коли я виїжджала із Херсона, то взяла лише одну сумку, в якій було трохи речей і фотоальбоми, і двох своїх кицьок. Переноски в мене не було, то я взяла їх просто на руки, загорнувши у ковдру. Після повномасштабного вторгнення, вже маючи досвід екстреного виїзду з рідного дому, міста, я не привʼязуюсь до речей. Звичайно, мені було боляче залишати дім. Всі ті дрібнички, що наповнювали мою квартиру: від картин мого близького друга до магнітів на холодильнику з українських міст, де я побувала. Все це цінні спогади. Але, коли я виїжджала я не могла взяти з собою все. Зараз я живу в іншій області зі своєю родиною і двома кицьками. Одна з них із села на Херсонщині, яке зараз в окупації. Іншу я підібрала на автовокзалі у Херсоні – зачухану і хвору. Вони зі мною вже 13 і 12 років. І вони – частинка спогадів про мій рідний дім, про минуле мирне життя», — розповідає Дарина.
Символи та спогади допомагають триматися за коріння.
