Коли над родинним гніздом XV століття нависла загроза знесення через будівництво дороги, Мей Севідж вдалася до відчайдушного кроку. Вона не просто залишила рідне місто Вейр, а забрала свій будинок із собою – буквально розібравши його до останньої цеглини.
Для більшості людей дім – це непорушна фортеця, але для Мей він став конструктором. Жінка бачила у старій споруді не моноліт, а лише набір цінних деталей:
- старовинні дубові балки;
- крихку середньовічну цеглу;
- віконні рами, що бачили століття історії.
Усе це майно подолало шлях у 160 кілометрів, щоб отримати шанс на друге життя на новому місці.
Проте переїзд став лише початком тривалої та виснажливої драми. Життя Мей у перевезеному будинку важко було назвати комфортним. До самої смерті у 1993 році вона мешкала фактично на будівельному майданчику. У кімнатах не було стін, замість скла у вікнах тріпотіла поліетиленова плівка, а через спартанські умови власниця була змушена спати на звичайному стільці.
Історія про фанатичну відданість своїм стінам кілька разів ставала сенсацією у пресі. Згодом племінниця героїні Крістін Адам перетворила ці спогади на книгу, а кінематографісти навіть викупили права на екранізацію цієї незвичайної долі.
Сьогодні будівля нарешті знайшла спокій. Крістін, яка успадкувала споруду, вирішила завершити справу життя своєї тітки. Вона провела капітальний ремонт, оздобила інтер’єр та привела до ладу занедбаний сад. Те, що роками виглядало як руїна та пам’ятник людській впертості, нарешті стало затишним і повноцінним помешканням, де родина живе й нині.
